Сьогодні в автобусі я побачила хлопця. І ні, я не закохалася. Я ніколи ні в кого не закохуюсь, просто не знаю такого почуття. Та справа не в цьому. Bін запам’ятався мені, бо був не такий, як всі. В ньому було те, що складно побачити в людині у 21-му столітті. Незалежність. Проте, незалежність не, тому що він народився в суверенній державі, а, тому що він вільний від злих, підступних та оцінювальних поглядів. Незнайомець виглядав чудернацько, рожеве пальто та зелені брюки. Мав світло-помаранчевий манікюр та кільця, майже на кожному пальці. Його кучеряве темно-каштанове волосся прикривало його лице, поки він загадково читав свою помаранчеву книгу з золотавим написом у вікна. Він їхав лицем до мене, тому я чітко бачила його лице. Я ніколи не дивлюся на перехожих, а до того ж на очі. Найчастіше я звертаю увагу на взуття, бо я його дуже полюбляю. Та на його очі я звернула увагу. Ні вони не були голубі, як хвилі океану, чи зелені, як ліс на весні. Вони були темно-темно карі, майже чорні. Я люблю такі очі, і це не від того, що сама маю такі. Просто я вважаю, що дуже часто в них можна побачити більше ніж в інших. Вони, як без зоряне небо у холодну зимову ніч, тому почуття в них відіграються набагато емоційніше, як зорепад. У цього хлопця навіть телефон був звичайний. Класичний телефон-розкладушка, з наліпкою «хелоу кіті». З боку був причеплений брилок. Ніякого інстаграму чи тік-току. Через 7 зупинок він закрив свою книгу, та поклав у свій білий, з райдужними написами та малюнками, шопер. І ледь-ледь встиг вибігти з автобусу, до того часу, як двері зачинилися. Ми ще хвилини 2 стояли на світлофорі. І у вікні я побачила, як він зустрівся зі своїм хлопцем. Поцілувавшись вони за руки пішли кудись у зелений, загадковий, як і цей хлопець, парк.
